У цій справі я був представником ТОВ «А», яке придбало товар у ТОВ «П». Поставка здійснювалась автомобілями продавця. Через декілька місяців податковий орган виявив, що ТОВ «П» не знаходиться за місцем реєстрації, у нього нема працівників, складських приміщень, автотранспорту та інших активів. Тому податківці визначили, що договір купівлі-продажу між ТОВ «П» і ТОВ «А» є нікчемним. Серед аргументів податківців були вже зазначені мною, а також неможливість поставлення товару з Луганська в Івано-Франківськ протягом одного дня, як це вказувалось у акті приймання передачі. Податкова провела перевірку ТОВ «А». У акті перевірки було вказано на нікчемність договору купівлі-продажу, а тому винесено податкове повідомлення-рішення щодо сплати ТОВ «А» податкового кредиту за вказаним договором.
ТОВ «А» звернулось до мене, коли вже було відмовлено у задоволенні позову цього товариства до податкового органу про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення. Апеляційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції. Було призначено розгляд касаційної скарги ТОВ «А». Зміст цієї скарги був формальним, тому на засідання Вищого адміністративного суду України я підготував таке пояснення.
До Вищого адміністративного суду України
адвоката Стеценка Ю.В.
ПОЯСНЕННЯ
1. Судами попередніх інстанцій підтримано позицію податкового органу стосовно того, що договір, вчинений позивачем із ТОВ «П» від 01.03.2011 р. про поставку товару є нікчемним. Як аргумент вказано на відстань між контрагентами і час, необхідний для поставки товари. Судами вказано, що товарно-транспортні накладні не підписані водіями, змінний період керування водієм не повинен перевищувати 8 годин, а двох водіїв - 16 годин.
Зокрема, в ухвалі апеляційного суду вказано: «суд першої інстанції дійшов вірного рішення, що дії відповідача були правомірними».
У зв'язку із цим звертаю увагу, що ч. 1 ст. 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності).
Головною підставою вважати правочин нікчемним є його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не Актом податкового органу. Вказані в такому акті факти є суб'єктивною думкою працівника податкового органу.
Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»:
«5. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.
Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.
Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину».
Тобто за наявності ознак нікчемного правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами, а не визнавати правочини такими за власною ініціативою. Так, ст. 20 ПК України встановлені права органів державної податкової служби. Однак ця норма не надає право податковим органам самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини.
На користь цього свідчить і положення ч. 1 ст. 207 ГК України про те, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
На стр. 10 Акту податкового органу вказано, що фінансово-господарські взаємовідносини між ТОВ «П» та його контрагентами є фіктивними, а також зроблено посилання на ст. 234 ЦК України. Але частиною 2 цієї статті передбачено, що фіктивний правочин визнається судом недійсним.
2. Суди послались на лист ДПІ, у якому було вказано про відсутність ТОВ «П» за місцем державної реєстрації, відсутність у нього складських приміщень. У зв'язку із цим я хотів би вказати на таке:
1) нема доказів, що ТОВ «П» у березні 2011 р., коли були операції із ТОВ «А», не знаходилось за місцем реєстрації, що у нього не було складських приміщень і автотранспорту,
2) нема доказів, що ТОВ «П» не було платником ПДВ. А отже вказане товариство мало право надавати податкову накладну.
П. 198.6 ст. 198 ПК України передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.
Спірними податковими повідомленнями-рішеннями позивача необґрунтовано позбавлено права на податковий кредит, що підтверджується належним чином оформленими податковими накладними. Звертаємо увагу, що ПК України не передбачає залежності права платника податків на податковий кредит від обставин господарської діяльності його контрагентів та від належного виконання постачальником (продавцем, виконавцем) своїх податкових зобов'язань та сплати ним сум до державного бюджету. Якщо віднесення сум до складу податкового кредиту відбувається на підставі належним чином оформлених розрахункових, платіжних та інших документів, обов'язковість ведення яких передбачена правилами ведення податкового обліку, дії платника податку є правомірними.
ТОВ «П» видало позивачу податкові і видаткові накладні на поставлений товар, які є у матеріалах справи. Це товариство включено до Єдиного державного реєстру, а також перебувало на обліку платника податків.
Статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» встановлено, що якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні.
Вважаємо, що через прийняття відповідачем спірних податкових повідомлень-рішень фактично покладено на позивача вину за дії його контрагента - ТОВ «П» (швидкість руху автомобілів, підписання водіями товарно-транспортних накладних, незнаходження за місцем державної реєстрації). Однак жоден нормативний акт не містить вказівок на таку залежність. Якщо віднесення сум до складу податкового кредиту відбувається на підставі належним чином оформлених розрахункових, платіжних та інших документів, обов'язковість ведення яких передбачена правилами ведення податкового обліку, дії платника податку є правомірними.
Відповідно до ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відсутність товарно-транспортних накладних, тривалість і час керування водієм автомобілем, яким здійснено перевезення товару, характер відносин ТОВ «П» із водіями нікого відношення до права позивача на податковий кредит не мають.
Отже, законодавством України не передбачена відповідальність юридичної особи за зобов'язаннями іншої юридичної особи, що випливають із права здійснення фінансово-господарської діяльності. А тому вважаємо, що відповідачем необгрунтовано позбавлено позивача права на податковий кредит сум податку на додану вартість з посиланням на факт нікчемності договору та порушень ТОВ «П». Дії позивача не містять порушень ст. 198 ПК України.
3. Відповідно до частини 2 статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Вважаю за необхідне зазначити позицію Вищого адміністративного суду України, який в ухвалі від 26.03.2009 р. у справі № К-32251/06 указав, що з огляду на припис наведеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків донараховані податкові зобов'язання чи зменшені податкові вигоди, зокрема, бюджетне відшкодування, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.
Вважаю, у справі нема доказів наявності умислу ТОВ «А» щодо отримання з Державного бюджету незаконного податкового кредиту по ПДВ. Тому просимо задовольнити касаційну скаргу, скасувати рішення судів першої і апеляційної інстанцій і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ТОВ «А», спірні податкові повідомлення-рішення скасувати.
Касаційну скаргу було задоволено частково, скасовано рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направлено до суду першої інстанції на новий розгляд.